|
.
Юрій Андрухович
"Лексикон інтимних міст"
«Лексикон інтимних міст» – найбільший за обсягом твір Юрія Андруховича. Невтомний мандрівник Україною, Європою, Америкою, автор розповідає нам 111 історій про 111 міст, з якими йому пощастило пережити щасливі й не дуже, але завжди інтимні – у широкому значенні цього слова – пригоди. Розташовані в алфавітному порядку за географічними
назвами, ці різножанрові тексти – від
есе й оповідань до віршів у прозі – разом становлять автобіографічний атлас світу письменника. Крім того, кожна «лексиконна» пригода є чітко вписаною не лише у просторові, а й у часові координати, що дає змогу читачеві здійснити слідом за автором 111 приватно-історичних стрибків від середини 60-х років минулого століття до наших днів. Навряд чи варто очікувати від цього атласу, цього вкрай суб’єктивного «посібника
з геопоетики і космополітики» об’єктивних характеристик Києва і Львова, Москви і Варшави, Нью-Йорка і Єнакієвого. Але в ньому напевно можна знайти художньо важливіші речі: атмосферу, настрій, образи, запахи й смаки улюблених міст і місць, як вони закарбувалися у пам’яті автора. А також миттєві спостереження і глибші рефлексії, ліричність і смуток, іронію і сарказм – тобто усе те, завдяки чому наше спілкування зі світом набуває ознак інтимності.
Нову книжку Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст» видав
Міжнародний поетичний фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ
«Лексикон інтимних міст» є першим прозовим книжковим проектом, що здійснений в рамках Міжнародного поетичного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ. «Так сталося передусім
тому, що я люблю чинити за принципом “а чому б і ні?”, – коментує свою співпрацю з Фестивалем в якості видавця сам Юрій Андрухович, – А по-друге: мені сподобався цей фестиваль. Я завжди мріяв про те, щоб десь у нашій країні такий був. Тепер мені хочеться, щоб він ріс і розвивався в інших напрямках – не тільки у традиційно фестивальному, але й у видавничому. Цією книжкою я, скажімо так, роблю свій внесок у цю справу».
Видавництво «Книги – ХХІ» є ексклюзивним дистриб’ютором книги Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст»
(111 історій про 111 міст).
Запрошуємо до співпраці.
тел./факс (0372) 58-60-21, 58-64-64,
моб. 050-918-32-02, 098-715-01-81
Адреса для листування: а/с 418, м. Чернівці, 58000
е-mail:
Ця адреса електронної пошти приховується від різних спамерських пошукових роботів. Щоб побачити її потрібно активувати Ява-скрипт.
«Аби
книжка» постала, аби було. Хоча бути, як і решта всього, що є на світі,
не мусила. Автор дякує дружнім газетам і журналам (а це «Молодий
Буковинець», «Post-Поступ», «УЖ» і «Країна») за сторінки, вперше надані
під зібрані тут тексти, та за виплачені гонорари. З поваги до читачів
автор, зрозуміло, волів би обмежитися винятково гонорарами, уникаючи
публікації текстів. Але наразі аж про такі досконалі видання залишається
тільки мріяти.
Все не як у людей
З
погляду практичної політології всі держави світу поділяються на три
типи: 1) хороші; 2) погані; 3) Україна. І що цікаво: хай би якою була
різниця між хорошими та поганими, вони мають бодай ту спільну рису, що і
перші, і другі все-таки є державами. Тим часом Україна – це взагалі не
держава. Або, точніше, це перевернута з ніг на голову антидержава. Ця
наша унікальна перевернутість виявляє себе на яких завгодно рівнях, але я
зупинюся лише на культурі. Щоправда, у широкому значенні цього слова –
настільки широкому, що воно охопить і політику.
Звичайно, у жодній країні культура не становить абсолютного моноліту
і, наприклад, крім домінантного ядра, складається з великої кількості
субкультур – різних там гіпі, панків, емо, скінхедів, растаманів тощо.
Але при цьому роль загального фундаменту суспільного життя в нормальних
країнах відіграє саме домінантна культура. Власне тому ці країни і є
нормальними: домінантна культура формує в них систему етичних та
естетичних цінностей, уявлень про добро і зло, прекрасне і потворне,
задає моделі мислення і поведінки, тоді як субкультури займають свої
альтернативні ніші і – хоч існують за іншими внутрішніми законами – не
надто заважають решті громадян.
А тепер подивимося, що відбувається в Україні. Походивши годинку
Києвом чи Харковом, Одесою чи Дніпропетровськом, Полтавою чи навіть
Чернівцями, легко переконатися: місце субкультури в Україні зайняла…
правильно, українська культура, тобто культура, яка за нормальних
обставин мала би бути домінантною. Як воно зазвичай і буває із
субкультурами, українська майже в кожному місті України має свої чітко
визначені місця дислокації: «Український народний дім», «Українська
книгарня», «Українські страви». Самі назви наголошують той факт, що
решта домів, книгарень і страв до українських не належать. Що ж, усе
по-чесному: потрапивши в приміщення, над дверима якого не зазначено, що
воно українське, ви принаймні не будете витрачати час на дурні
розпитування у стилі «де тут у вас українські книжки?» або «чому у вас
немає меню українською мовою?», або «чи не можна зробити якось так, щоб
за четвертим разом чудова пісня «Владімірскій централ» звучала трохи
тихіше?».
Гаразд, а яка ж у такому разі культура у нас є домінантною? На перший
погляд – російська. Але погляд цей дуже поверховий. Хіба в Україні
домінує поезія Пушкіна й Лермонтова, проза Толстого й Достоєвського,
музика Чайковського і фільми Тарковського? Ні, в Україні домінує
«Владімірскій централ» і сформована паяль-никами, прасками та автоматами
Калашникова гопницька мораль нашої бізнесово-політичної «еліти». Одне
слово, кримінальна субкультура з її жаргоном, організаційною структурою і
нормами життя, яка в нормальних державах є найбільш закритою і загнаною
у підпілля, в Україні перетворилася на культуру домінантну. Як таке
могло статися?
Знічев’я пораючись коло пасіки, ми можемо собі пофантазувати про
Трипілля і Київську Русь, Запорозьку Січ і УНР як прообрази нашої
державності. Але в глибині душі, мабуть, кожен розуміє, що насправді
нинішня Україна з усіма її гілками влади і рясно порозвішуваними на тих
гілках функціонерами є прямою спадкоємицею України радянської. А в
Україні радянській, як і в цілому Союзі, зусиллями Сталіна свого часу
відбулася наймасштабніша в історії людства легітимізація злочинного
світу. Мільйони початково непричетних до цієї субкультури людей,
опинившись у тюрмах і таборах, мимоволі засвоїли її лексику, умовні
знаки, звички і закони. Відтак після смерті вождя народів та пов’язаної з
нею масової амністії елементи кримінальної субкультури з легкістю
заточеної фінки увійшли в усі галузі радянського життя. Увійшли – і
назад не вийшли, переживши навіть розпад СРСР і пристосувавшись до нових
– нібито незалеж-ницьких – умов.
Зайве говорити, які наслідки мала ця криміналізація суспільної
свідомості: у нас же дотепер ніколи напевно не знаєш, хто перед тобою
стоїть – начальник відділу боротьби з наркоманією чи глава наркомафії,
член парла-ментського комітету з боротьби з організованою злочинністю чи
ватажок організованого банд-формування. Одне другому в Україні, як
правило, не заважає, а навіть навпаки. Втім, і наскрізну криміналізацію
держави ще б можна було якось пережити, якби сам злочинний світ зумів
зберегти свою – хай вельми специфічну – морально-правову цілісність. Але
він її не зберіг і в пізньосталінські часи розпався на три основні
групи.
Вичерпну інформацію про появу цих груп можна знайти в
оповіданні-дослідженні Варлама Шаламова «Суча війна». У двох словах
ситуація виглядала так. До війни, яку Табачник називає Великою
Вітчизняною, злочинний світ становив зразкову субкультуру. Ним керували
на засаді консенсусу «вори в законі», які жили «по понятіям». Зокрема
«понятія» категорично забороняли будь-яку працю на користь держави:
«вор» не брав до рук лопати, не служив у війську і навіть на зоні не мав
права обіймати жодної офіційної посади. Інакше він перетворювався на
«суку» і викреслювався з лав кримінального братства. Від цього моменту
за його життя ніхто б не дав дрібки тютюну. Однак під час війни частина
«ворів» потрапила на фронт. Після війни вони повернулися до своїх
звичних злочинних занять. І тут на них чекало велике розчарування:
вори-ортодокси, які пересиділи війну в таборах, відмовилися прийняти у
свої обійми колишніх «братів по перу», оголосивши їх «суками».
Відтак ворам-фронтовикам не залишалося нічого іншого, як
згуртуватися і виробити нові «понятія», що дозволяли влаштовуватися на
державну службу. Мирно співіснувати в межах одної спільноти дві
«конституції», ясна річ, не могли, тож невдовзі у злочинному світі
спалах-нула небачена за жорстокістю війна – війна між «ворами» і
«суками». Але й це ще не все. Розділившись, «вори» і «суки» утворили дві
світоглядно антагоністичні групи. Натомість чимало кримінальників
жодних світоглядних переконань не дотримувалися. Розлючені і на перших, і
на других, ці треті заради власного блага почали залежно від обставин
укладати ситуативні союзи то з «ворами» проти «сук», а то з «суками»
проти «ворів». Така їхня поведінка отримала назву «бєспрєдєл».
Боротьбу модифікованих нащадків цих трьох груп за місце на
«політичному Олімпі» ми й спостерігаємо тепер в Україні. Так, ми не
помилялися, називаючи Кучму совком, а його режим – злочинним. Наша
помилка полягала в іншому: бунт усередині злочинного режиму ми сприйняли
за бунт проти нього. Ми мріяли про революцію, а виявилися втягнутими у
війну між «ворами», «суками» і «бєспрєдєльщиками». Найсумніше, що серед
більш-менш впливових українських політиків немає жодного, хто б не
належав до котроїсь із названих груп. А отже, і дочекатися кінця-краю
цій «другій сучій війні» нам у близькому майбутньому не світить.
ПРОПОНУЄМО КНИГИ НАШОГО ПАРТНЕРА-ВИДАВНИЦТВА "МОЛОДИЙ БУКОВИНЕЦЬ"
БЕСТСЕЛЕРИ  
  
УВАГА!!!Відтепер Ви можете оплачувати замовленний на сайті товар по Webmoney - 290012230365!
Радо вітаємо Тебе у сайт-оселі видавництва „Книги – ХХІ”, де крок за кроком будемо:інформувати про книгодіяння нашого видавництва:
- вихід у світ нових книг;
- презентації;
- проекти;
- рецензії;висвітлювати події та тенденції культурного життя Чернівців, столиці Буковинського краю.
Запрошуємо авторів та читачів долучатися до створення та пропаганди української книги, а отже й культури нації.
З побажаннями добра,
колектив видавництва „Книги – ХХІ” 
|
