Друзі, записали неймовірне інтерв‘ю з автором метамодерного, багаторівневого та водночас ліричного роману «Псалом німоти» Ростиславом Ремезом. Поговорили про процес писання, про двоїстність головного героя та про парадокси взаємодії прози й поезії.
Замовити книжку можна за посиланням – «Псалом німоти».
Скажіть, будь ласка, як Ви прийшли до літератури? Випадковість чи закономірність?
Можу сказати словами Сартра: "Я розпочав своє життя і, думаю, що так і завершу його, - серед книг". У нас вдома була чудова бібліотека. Для мене з дитинства книга була найбільшою коштовністю. Я завжди знав, що писатиму. В юні роки я був зухваліший, ніж зараз, мав більше запалу і фантазії, але тоді мені ще не було про що писати. За цей час я вивчив людей і себе - нагод для цього траплялося багато.
Чому виникло бажання написати саме роман і ще й такої, скажемо відверто, непростої форми?
Роман - одиниця виміру в сучасній літературі. Але останні двадцять років мені бракувало в українській літературі формально цікавих творів. Розповісти історію - пів справи, головне - як її розповісти. Власне, після "Непростих" Прохаська в цьому контексті й згадати немає чого. Це причина, так би мовити, зовнішня.
Внутрішнім поштовхом став тиждень, коли я в дивному, більше ніколи не повтореному стані піднесення написав цикл новел. Я зрозумів, що вмію писати, мушу писати і буду писати. Натоді роман уже був розпочатий, але якраз бракувало іскри, яка б присвітила мені в дорозі.
Починав я роман у іншій стильовій тональності і лише згодом збагнув, що вся річ саме в ній: не корелювала зі змістом. Я шукав і знайшов. Форма для мене, повторю, передусім. Це стосується і загальної структури тексту, і синтаксису, і лексичного добору.
Тепер про назву. Псалом – це ж спів, як мені відомо. Форма загалом. А «Псалом німоти» – видається мені – як протиставлення, наче свято тиші. Скажіть, чи маю я хоч трішки рації?
Спів, якого немає, хоча він мав бути і виправдати існування героя. Якщо Бог, світ чи суспільство (на вибір читача) не приймає офіри - що має чинити людина?
При читанні роману в мене було постійне відчуття недомовленості, хисткості всього, що відбувається, подвійних сенсів. Це свідоме прагнення неоднозначності?
Я даю простір для "живої мислі читачевої", як писав Хвильовий. Одноплощинність убиває літературу. Якщо зміст роману, якщо його герої вкладаються в стереотипні формули, не викликають протилежних суджень - навіщо таке писати?
Наприклад, головний герой. Я виписував його так, щоб йому могли поспівчувати. Але при тому він постійно двоїться, він міниться, як Протей - пихатий, зворушливий, принциповий, піддатливий, жорстокий, сентиментальний, талановитий, бездарний, патетичний, зимно-іронічний. А якщо згадати, що це ще й погляд не лише його, а й на нього, то перспектива стає потрійною.
А взагалі б я сказав, що все-таки це роман про можливість жити, коли сенсу існування вже немає. Незважаючи на німоту, свій/чужий дім і нескінченний ланцюг масових поховань і їх таких же нескінченних розкопувань.
Повертаючись до форми роману. Мені надзвичайно подобається увага до деталей. Усе продумано: сім частин - в одній тональності, монологи між ними - в іншій, гра цитатами, асоціативні містки, навіть зовнішнє оформлення діалогів. Але при тому я бачу акцент не на зображенні об'єктивного світу, а на його сприйнятті героєм. Чому для Вас головне не описати, а відчути?
Ортеґа-і-Ґасет у "Думках про роман" писав: "Треба, щоб ми бачили життя романічних героїв, а не тільки слухали оповідь про них. Всякий переказ, розповідь лиш підкреслює відсутність того, про що йдеться й розповідається". Мені йшлося справді не про "розповісти", а про "дати відчути". Хотілося - має це бажання читач чи ні - буквально загорнути його в шкуру героя. Напруженість викладу, рефрени, відкриті чи заховані цитати, певні темноти, переходи від життєподібного до сюрреалістичного - все це зовнішні засоби для вияву його внутрішньої дисґармонії.
Одна з читачок (і читачок професійних) акцентувала на імпресіоністичності тексту. Згоден, але водночас він зроблений, я би ризикнув сказати, з інженерним розрахунком, десь так, як Юрій Тарнавський конструював "Шляхи". І тому кожна деталь має свою питому вагу. Відтак це роман - так мені думається - для повільного смакування.
Враховуючи всі ці нюанси, в мене виникає питання. Скільки Ви працювали над романом? І, що мене цікавить навіть більше, кого Ви любите читати чи - слухати? Адже Ваша книга організована, я би сказав, за симфонічним принципом.
Сім років, але це занадто голосно сказано, якщо зважити, що писав я лише у вільний час. Крім того, врахуйте, я ще й людина доволі ледача.
Щодо моїх літературних уподобань... Я старомодно вважаю: письменник має проштудіювати все більш-менш вартісне, що створили його попередники. Я й за освітою філолог, і за покликом душі, тож літературу, принаймні, рідну, знаю непогано - і власне художню, і критичні праці, і мемуари. Відповідно, є в мене свої судження, які дещо відбігають від загальносхвалених.
Грубо кажучи, всі твори можна поділити на дві групи: про буття і про життя. Остання, якої завжди більше, мене, зізнаюся, не дуже цікавить. Мої улюблені письменники: Рабле, Флобер, Честертон, Джойс, Фолкнер, Гарсія Маркес, невідомий у нас македонець Славко Яневський з його "Міраклями". Взяв дещо (суто формальні аспекти) і від Клода Сімона, Варґаса Льйоси. З українських назвав би два десятки, але обмежуся кількома. Це Коцюбинський (у моєму романі йому передано "привіт"), Домонтович, Мейгеш, Роговий (ці два нині забуті, а були письменниками високого рівня), Шевчук, Дрозд, Діброва, "Пентамерон" якого викликає в мене білу заздрість. Високо ціную своєрідність Прохаська і жалкую, що він цілком і зарано зійшов на есеїстику.
Поза літературою - може, це Вас здивує, але я надаю перевагу не музиці, а малярству, причому некласичному. Воно збуджує фантазію. Музика для мене є засобом викликати спомини і - утилітарно - піднімати собі настрій.
Ваш роман сповнений метафор. Чи можемо ми чекати від Вас суто поетичної збірки у стилі «Псалма німоти»?
Люблю поезію, і це впливає на мою прозу. З наших поетів ціную Тичину, Свідзінського, Зерова, Бажана, Зуєвського, Воробйова, з іншомовних - Целана й Ружевича.
Поети одним метафоричним згустком чи тонко взятою настроєвістю дають те, для чого прозаїку треба витратити чимало сторінок і зусиль. Але тут існує певний парадокс. Проза Хвильового побудована за поетичним принципом, так само, скажімо, як значна частина доробку Гуцала. Вони, як відомо, видали й кілька книг віршів. Але їхня лірична проза перевищує їхні ж поетичні потуги. Ось і я здаю собі звіт, що, вочевидь, занадто раціоналістичний для чистої поезії. Метафори приходять до мене лише в прозі. Але не відкидаю імовірності, що з віком, коли договорю те, що маю договорити, перейду на поезію в дусі того ж Ружевича, Шимборської чи Ґерберта.
Вадим Герман, PR-менеджер
herman21books@gmail.com