Ми записали надзвичайно цікаве інтерв’ю з Євгенією Завалій – письменницею, активісткою, волонтеркою. Говорили про перші дні в Одесі після повномастабного вторгення, зміни у волонтерстві та активізмі після 2014 року, написання дитячих книг – і багато іншого.   

Замовити книжку можна за посиланням: «Міста, в які ти поїдеш».

 

У всіх джерелах пишуть, що Євгенія Завалій насамперед активістка, волонтерка, популяризаторка української літератури. Загалом, людина з активною громадською позицією. Розкажіть, будь ласка, більше про Вашу неписьменницьку діяльність. 

Ну так, у мене 5 виданих книжок і ще 2 у співавторстві, а про мене досі пишуть, що я волонтерка. Бо насправді у нашій країні, особливо зараз, дуже тонкі грані між усіма цими поняттями. Тут і письменництво є певною мірою волонтерством або висловленням позиції, а загалом – зараз кожен комусь допомагає і щось робить для спільної перемоги. Інший момент, що не можливо писати книжки і при цьому не мати активної позиції, або бути, наприклад, нейтральним.

Про себе можу сказати, що з часів Майдану я намагаюсь робити все, що від мене залежить, щоб Україна вистояла. Колись ми з друзями починали волонтерський рух у Чорноморську, збирали перших мобілізованих, їздили у шпиталь, заснували щорічний Марш у вишиванках, почали популяризувати українські книжки, про які на той момент в нашому регіоні не дуже і знали. Трохи пізніше почали з’являтися і мої книги, спершу дитячі, у 2022 р. перша доросла – «Міста, в які ти поїдеш». Нині я не проводжу волонтерских зборів, намагаюся більше допомагати своїм друзям, які цим займаються, або особисто військовим, з якими я познайомилась за ці роки. 

Зрозуміло, що з 2014 року громадські ініціативи змінилися, розширилися та трансформувалися задля допомоги бійцям АТО, ООС, потерпілим від війни цивільними та військовим. А після початку повномасштабної війни  всеукраїнський волонтерський рух та донати взагалі досягли свого апогею. І у мене два запитання: чи буде зберігатися така тенденція з закриттям зборів? Мені видається, що у людей закінчуються гроші та що вони просто втомилися.. Сподіваюся, що я помиляюся. І друге запитання: чи ми залишимось такими ж об'єднаними...

У людей закінчуються гроші, життя дуже здорожчало, але російська армія нікуди не ділася, і якщо ми не будемо допомагати своїм, то прийдуть чужі. Що сталося там, куди вони дійшли, ми знаємо. Я думаю, більшість людей це розуміють, отже, донати будуть, можливо, менше, але люди будуть допомагати і армії, і переселенцям, і всім, хто потребує. Бо за останні 10 років, це дійсно стало частиною нашої сучасної культури. Хоча ця культура має й історичне підґрунтя, адже, наприклад, УПА була армією, яка існувала на народні пожертви. Щодо того, чи залишимось ми такими об’єднаними і після війни,  я думаю, що ні. Адже навіть зараз ми бачимо, як починають сваритися всі з усіма, як тільки напруга і небезпека трішки спадає. Насправді це нормально, бо ми глибоко демократична країна, де кожен має і відстоює свою думку, головне, щоб ми мали спільні цінності і розуміли, хто є ворог. І щоб після війни ми будували державу на засадах демократії і свободи.

Яким було Ваше 24 лютого? Чи пам'ятаєте Ви цей день? Що Ви робили в перші тижні повномасштабного та як змінилося Ваше життя з того часу? Чи, можливо, воно змінилось ще в 2014? Розкажіть про Ваш особистий досвід з війною в Україні.

24 лютого я прокинулась вдома в Одесі від вибухів. Пізніше ми дізналися, що це працювало ППО в аеропорту. Я живу на 18 поверсі, тому одразу зібралася і спустилася вниз, щоб зрозуміти, що відбувається. Місто спало, через декілька годин почалися черги на заправках, люди починали масово виїжджати. Ближче до 11.00 мені подзвонили знайомі волонтери, що треба допомогти морській піхоті, яка готувалася захищати місто якщо висадиться російський десант. Я писала про цю історію у своєму есеї для «Мерідіан Черновіц», нині це вже не військова таємниця, а тоді ще була. Одещина була достатньо вразлива, але ми виграли трохи часу, щоб укріпитись. Завдяки тому, що росіян затримали біля Миколаєва і вони не висадили десант у перші дні, згодом зробити це було вже значно складніше. Тим не менш, ми, бувало, бачили у вікна їхній флот, постійно були під обстрілами, спостерагали за боями на Зміїному. Щодо того, як змінилося життя: спочатку воно змінилося у 2014 р, і насправді я розуміла, що треба готуватися і до такої війни, як зараз, але це людське – так не хотілося вірити в погане, що я навіть не збирала речі, думала, що матиму час, якщо щось станеться. Врешті речі не знадобилися і залишилась.  Мені й іншим одеситам пощастило, людям з інших регіонів, на жаль, ні.

Розкажіть про те, як Ви почали писати. Як я розумію, у Вас більше книг для дитячого покоління? Як відбувається процес написання Ваших книг: Ви свідомо обираєте писати саме для дітей чи як піде натхнення?

Моя перша книжка для підлітків «Це всі ми» вийшла у 2020 році у видавництві «Чорні вівці». Це повість про те, що звичайні діти можуть змінити в своєму місті в екологічному плані і як почати ці зміни з себе. Я написала її тому, що мене засмучувало, що люди навколо не сортують сміття навіть там, де створені для цього умови. Пізніше з’явилася моя серія для дітей про тварин, яких треба рятувати – «Місія «Порятунок» у Видавництві Старого Лева. Коли я пишу для дітей, я свідомо обираю тему і довго думаю над тим як її подати, щоб все складне було зрозумілим, щоб не травмувати дитину історіями, наприклад, такими як утримання дельфінів у дельфінаріях або дресирування ведмедів у цирках. 

До речі, саме про натхнення. Чи змінився Ваш підхід до написання текстів? І чи можете Ви взагалі зараз писати?

Як не дивно після повномасштабного вторгнення я почала писати більше текстів. Можливо, через необхідність зафіксувати свої почуття, свій стан і розуміння того, що з нами усіма відбувається. Я почала вести фейсбук-щоденник і писала про кожен новий день від 24 лютого. Тільки нещодавно перестала це робити. Також почали часто просити коментарі або есеї для якихось видань, особливо на початку вторгнення, бо не так багато людей залишилось в Одесі, тому видання шукали тих, хто міг би щось розповісти про ситуацію в місті. У 2022 р. вийшли три книжки, щоправда дві написані до війни – «Місія «Порятунок»: бджоли» і «Міста, в які ти поїдеш». Книгу «Інсторики» ми писали разом з Христею Венгринюк і Максимом Дупешком, вона продавалася в усіх «Сільпо» і розповідала про 25 видатних українських діячів.

Мені подобається «Міста, в які ти поїдеш». Дуже легка, класна та водночас пізнавальна книжка з певними лайфхаками. Як писали Ви цю книгу в прямому сенсі слова? Чи були спочатку нотатки? І чи легше писати саме нонфікшн?

Особисто мені легше писати нон-фікшн і «Міста, в які ти поїдеш» писалися в задоволення. І мені дуже хотілося поділитися з читачами радістю від подорожей і пізнання світу, хотілося закохати в чудові міста, які я люблю – Амстердам, Барселону, Відень, Париж, Краків, Вільнюс, Мюнхен і Мілан. Спочатку це і справді були такі подорожні нотатки, іноді пости у фейсбуці. Але я в цьому досить ґрунтовна, і часто коли поверталася з мандрівки, мені хотілося дізнатися більше про місця, які я відвідувала, дослідити історію цих міст і країн, подивитися фільми чи почитати книги про події або історичних персонажів. Так і набралось вражень на книгу, в якийсь момент просто захотілося поділитися цим з іншими.

Чи можемо ми очікувати від Вас після перемоги другу частину цієї книги, але вже про українські міста? І взагалі, які у Вас творчі плани. 

Я вже почала працювати над продовженням, поки не придумала назву, і навіть ще не знаю усі міста, про які писатиму. Але якщо у першій книзі ми ніби наближались до європейського життя, шукали спільне у нашій історії і культурі, знаходили себе у різномантіній Європі. Нова книга – це вже повоєнна оптика на міста і країни, як їх змінила війна, що до цього призвело, адже я знайшла дуже багато історичних паралелей. Ми стільки століть дивилися в бік росії, що встигли забути, де живуть наші справжні браття і друзі. І, звісно, там буде про українське місто – Львів. 

Чого Вам зараз найбільше хочеться і що Ви зробите передусім після нашої перемоги?

Я думаю, всі зараз мають єдине бажання, щоб припинили вбивати українців. А після перемоги я буду подорожувати, писати нові книжки, зустрічатися з читачами. Просто буду жити, без війни. І  бажаю цього всім нам. 

 

Розмовляв Вадим Герман