http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/02/19/071619.html

Найперш, коли мені презентували книгу Лідії Осталовської "Акварелі", мушу зізнатися, що промайнула в голові думка, що книга про живопис. До всього, ще й обкладинка спонукала. Найперші сумніви виникли, коли побачила, що книгу з польської переклав Андрій Любка. Звісно, він міг би й про живопис перекласти, але знаю, що насправді щиро, окрім літератури, Андрій цікавиться політикою, риболовлею та кулінарією. Справді, книга виявилась історично-політичною, але не позбавлена гострого, динамічного та надзвичайно цікавого сюжету. Книга про Голокост, що є другою книгою на цю тематику, які вийшли майже одночасно, у видавництві "Книги-ХХІ". Першою книгою є роман Тадеуша Боровського "У нас, в Аушвіці" (переклад Олександра Бойченка). Про подібне та про різне йдеться у книгах. І автори романів, і перекладачі заслуговують на велику подяку, що світ побачив такі важливі книги. У час складних подій в Україні подібна література є особливо важливою. Пригадуються прадідусеві слова, що кожна епоха мусить пережити війну чи революцію. "Акварелі" та "У нас, в Аушвіці" і загартовують водночас, але і демонструють наскільки безжалісною є війна, зокрема фашизм.
У романі "Акварелі", звісно, йде мова і про живопис, але головною темою є та, яку мало хто, на жаль, знає: винищення ромів у Другу Світову війну. Про євреїв ми всі добре знаємо, але роми, як група, залишалися на маргінесах. На маргінесах залишаються і знання про них. У романі йде розповідь про єврейську художницю Діну Бебіт, яка вижила під час геноциду лише завдяки своєму таланту – писати аквареллю. Головокомандуючий Менгеле запропонував Діні малювати ромів. Звісно, вона погодилась, бо це був єдиний шанс вижити. Авторка й місяць могла писати єдиний портрет, але Менгеле не заставляв художницю поспішати, бо ці картини надзвичайно потрібними були для його дисертації. Також Діна Бебіт створила і портрет самого доктора Менгеле.
Життя Діни склалося чи не найкраще, окрім того, що вона вижила в той страшний час винищення, художниця одружилася з мільйонером і здобула чималу славу. З часом акварелі Діни Бебіт віднайшли і вважали, що вони повинні залишитись в музеї гетто. Головний проектатор музею Ральф Апельбаум пояснив: "Якщо ми змусимо людей перейти з нормального життя, яким вони живуть, до гетто, з гетто – до поїздів, із поїздів – у табори, а табірною територією – відповідними дорогами аж до самого кінця… Якщо відвідувачі зможуть пройти такий самий шлях, то зрозуміють історію, оскільки переживуть її". Так само і картини повинні були стати частиною страшної історії. Проте Діна не погоджується з цим і безкінечно намагається відвойовувати свої роботи, щоб вони повернулися до неї. Музей ж аргументував це так: "За своєю сутністю музей не є мистецькою галереєю. Однак статутним завданням музею є збирання всіх доказів злочину і предметів, пов’язаних з історією KL Auschwitz, у тому числі й мистецьких робіт. У цьому контексті портрети циган є – незалежно від будь-яких інтерпретацій – документом". Художниця не зупинялася в позовах до суду, щоб виграти справу й отримати свої акварелі.
Діна Бебіт, певно, і мене б вважала своїм ворогом, але я переконана, що справді акварелі ромів повинні назавжди залишитись в музеї, бо людина – мить, а історія – вічність. Подібну думку має і перекладач роману Андрій Любка. Але читач може мати абсолютно інше враження. Треба лише влитися в реальність тексту, а він, повірте, того неймовірно вартий.