http://lsd.co.ua/jozef-vinkler-natura-morta-retsenziya/
Вінклер, Йозеф. Natura morta. Римська новела / Йозеф Вінклер; переклала з німецької Неля Ваховська. – Чернівці: Видавництво 21, 2015. – 144 с.
Римську новелу «Natura morta» Йозефа Вінклера можна віднести до так званих патогенних текстів. Автор – інженер, який зорієнтований на моделювання дійсності як абсурду (абсурдної), що свідчить про вагому когнітивну трансформацію (чи навіть катастрофу). Когнітивні зміни завжди сигналізують про зміну мозку (його якості), а це констатація зміни світу, реальності, зміни способів та каналів взаємодій, комунікації.
Смислова реальність Йозефа Вінклера – це світ на межі зриву у діонісію до етапу principium individuationis, реальність, яка ось-ось розпадеться. Спека, надмір м’яса, крові вбитих тварин і птахів, їхні випари спричиняють ще більші гормональні вибухи і так достатньо збуджених гарячим повітрям та оголеністю тіл.
Образи «Natura morta» – це персонажі Босха, вдягнуті у шорти і футболки, фартухи м’ясників, священицькі ризи та чернечі сутани. Об’єкти Вінклера блимають у кадрах, «ріжучи» сприйняття, так і не зафіксувавшись в них остаточно. Це також додає чи то передчуттям есхатологічності, чи то відчуттям ілюзорності. У такий спосіб Вічне Місто перетворюється на місто постапокаліптичне, наповнене привидами чи голограмами, які зафіксували останні миті перед апокаліпсисом.
Безперечно, що Йозеф Вінклер переконаний у важливості свого меседжу людству, адже не дарма він обрав місцем для своєї трансляції не більше, не менше, а місто архетипне.
Що ж робить Вінклер, зайнявши місце у коментаторській кабінці (або повільно прогулюючись римським базаром на П’яца Вітторіо Емануеле, Ватиканом з ядерною валізкою)? Він руйнує архетип Міста Бога, місто-модель Всесвіту і навіть місто-музей. Зриваючи завісу пафосу та екстатичного духовно-релігійного піднесення, автор показує місто пластикових сосок та екстатичного піднесення від еротичних фантазій, викликаних яскравою та прозорою білизною під вільним одягом, яка мимохіть фокусує погляди та увагу на геніталіях. Здається, що сама реальність агонічно хапається за всю цю тілесність, аби відчути себе, аби протиставити те, що асоціюється із продовженням життя, відрам, урнам, контейнерам, наповненим рештками випатраних тварин. Але борсання це безсмислене, адже уже в назві заявлено, що між палітурками – «Natura morta».
Йозеф Вінклер буквально змішує «святе» і «грішне», утворюючи так гротескну картину. Ці місто, світ з їхніми естетикою та етикою застарілі, це все вже неактуально, вони неефективні, непереконливі. Цей світ розпадається, викидаючи випари та зображення всього того, що його наповнювало. Смислова реальність Йозефа Вінклера блимає, вона фрагментована, вона потребує оновлення. А поки все віщує катастрофу. По це говорить одкровення від Йозефа Вінклера.
І все ж залишається відкритим питання: чи це Вінклер творить текст з патогенною смисловою реальністю, моделюючи відповідний навколишній світ, чи він все ж фіксує аномальність? Але це вже проблема психо- та нейролінгвістики зі сфери «хто ким керує: ми мозком чи мозок нами, і де знаходиться реальність – всередині чи зовні?»