http://litakcent.com/2016/12/08/vyprobuvannja-inshistju/
«У цій книзі нема жодного зайвого слова», – заявила керівниця українського телеканалу hromadske.tv Наталка Гуменюк. Читаючи родинну сагу Каті Петровської, маєш саме таке враження. Можливо, тому, що боїшся втратити нитку розповіді про родину. Родину авторки.
Щоб узятися за рецензію цієї книги, мені треба було набратися сміливості. Хоч, звісно, передусім мусила набратися сміливості писати дану книгу сама Катя Петровська. А перед тим вирішити, що правда і пам’ять про її родину важлива передусім їй самій: в одному із інтерв’ю вона сказала, що писала це для своїх друзів, максимум десятьох.
Спершу про те, чому, на мою думку, це було важко почати їй. Народжена у 1970-му, вихована у цілком радянському дусі в великому місті Києві, з російською мовою як основною (“Ми були радянською родиною, російською і невіруючою, російська мова була гордим спадком усіх, хто знав, що таке відчай”), за походженням вона є етнічною єврейкою (лише один дід був українцем). І власне історія цієї родини це вимазання з походження, з пам’яті (в тому числі самими членами цієї родини).
Сама назва книжки “Мабуть Естер” – розкриваючи таємницю — вислів її батька Мирона, зрештою досить знаного в інтелігенції Києва письменника, що стосується його рідної бабці. Він не був певен, чи саме так її звали (“я казав бабуся, батьки казали мама”). І за цим-от мабуть починається длубання в різних гілках родини, яке нас приводить і до Одеси, і до Харкова, і до Москви, також звісно до Києва, а найбільше до Польщі — до Варшави і Каліша. Причому оце доходження до себе у Каті починається таки в дитинстві і юності, але для розуміння певних речей того не було досить. Приміром ось як вона описує реакцію бабці Рози і по ній свою на привезену з Польщі в 1989 році платівку з піснями на їдиш: “бабуся, яка жодного разу в житті не вимовила ні слова на їдиші, раптом затягла веселенької пісеньки [...] і я слухала її, не вірячи своїм вухам. [...] Якби не ця платівка, запечатане віконце її раннього дитинства вже ніколи б нам не відкрилося, і я б ніколи не змогла б зрозуміти, що моя бабуся походить з Варшави, якої вже не існує”.
Тепер, чому важко мені. Як українцеві, представнику титульного але не пануючого в Україні десятиліттями і століттями народу, мені було прикро усвідомлювати, що євреї, мало того що втратили самих себе (приймаючи пануючу в містах російську “вищу” культуру), то ще й “допомагали” нас топити в тому російському морі: “Я виростала в родині братніх народів Радянського Союзу, всі були рівні, всі мусили вивчати мою рідну мову”. Тобто, були рівні і “рівніші”.
І якби я був вихований в українському лише наративі, то вочевидь і далі продовжував “ображатися”. З одного боку так, єврейське населення мало пристосовуватися і бути покірним щодо вищої сили, а не слабшої (так було теж на Кресах Польщі, коли євреї вибирали польську культуру, а не українську чи білоруську), з іншого ми, як і поляки, не стали на їх захист під час Другої світової і намагалися забути їхню присутність. У книзі Каті ці паралелі, може для когось штучні, прослідковуються. Кияни тихенько очима проводжали до Бабиного Яру натовп невдовзі розстріляних (плюс українська помічна поліція і двірники, що складали списки). Натомість варшавці тривалий час вдавали, що 39% мешканців довоєнної столиці можна не поминати (знов-таки, мало було тих, хто міг пам’ятати і згадати). Маю ще один приклад, що ілюструє український підхід до справи. В Умані, одному з історичних центрів хасидизму, в краєзнавчому музеї немає відділу про євреїв, бо “це ж нашому краю присвячений музей!” У ньому є місце лише для української рації.
Але книга була прочитана, я погоджуюся із гідною оцінкою, яку їй дали спершу в Німеччинні (20 тис. продажів за перший місяць), потім за англійський переклад, і ось вона видана в Україні, в перекладі Юрка Прохаська, брата письменника Тараса Прохаська і вочевидь найкращого на сьогодні перекладача з німецької. Основні теми, які прослідковуються у книзі, такі: страх буття в СРСР і брехня його офіційної ідеології; знівельована роль у цій системі маленької людини; погорда до розмаїття народів і їх буття; досяжність і недосяжність Польщі — ніби й соцтабору, але “веселішого”; війна, війни, маніпуляції навколо них; буття євреєм у Східній Європі, при обох тоталітаризмах в тому числі.
Катя і я з різницею у 8 років доростали в період брежнєвського “застою”, коли нібито вже й не було голоду, війни, репресій (масових, для дисидентів були), і тому розмови що чулися про біди попередніх десятиліть, сприймалися (перед)останнім поколінням радянських дітей як щось із роду фантастики, неймовірного. Приміром, про голод Катя чула від старої сусідки українки Макарівни, а що та була постійно напідпитку, то її особисті трагедії мішалися, і в результаті “в усьому була винна війна, і це було єдине, що тут відповідало дійсності”. Вшановуючи жертв війни, діти ходили в парадах 9 травня, проте такі народні речі все ж прослизали в свідомість. До слова, Тімоті Снайдер вважає таких людей як Путін чи Лукашенко власне продуктом оцього викривленого уявлення про війну, з переможцями і без калік, невмотивованих масових жертв, людських м’ясорубок. З парадами і прапорами, але без божевільних чи морально випотрошених свідків на лавці під кожним міським під’їздом. При цьому, СРСР вів реальну війну в Афганістані, і вона була “далеко” для всіх дітей і адептів “ковбаси по 2.20”, аж поки, пише Катя, “в десятирічному віці не побачила перед нашою висоткою цинкову домовину, яка містила рештки 19-річного сусіда”. І це було одне з перших прозрінь нашої авторки.
Однією з цинічних брехонь радянської влади було замовчування правди про Бабин Яр. Мені це видається неймовірним: коли увесь світ судить нацизм за злочин Голокосту, у нас говорили нейтрально про “220 тис. радянських громадян”. Загинуло у яру. Приходиш і не бачиш цього яру. Бачиш парк. І я вдячний Каті Петровській, що вона описала для мене методику знищення Бабиного Яру: “…чи місце залишається тим самим місцем, коли на ньому вбивають, тоді закопують, підривають, викопують, спалюють, перемелюють, розвіюють, мовчать, насаджують, брешуть, скидають сміття, затоплюють, бетонують, знову мовчать, відгороджують, арештовують скорботних”. У радянські часи акцентування уваги на особливому характері жертв Яру було неможливим. При незалежній Україні ніби так, але кожна з категорій жертв має свій пам’ятник (а це окрім євреїв, також цигани чи українські націоналісти), але не має спільного: “Навіть у пам’яті триває ця селекція”! І радянського було недосить, і окремих невистачає для покриття болю, хоча — маючи в голові претензії з Польщі, що не кожен вбитий в 1940-х на Волині поляк має свій хрест — то чому дивуватися, якщо Катя з батьками знаходила на окраїні Яру напис і хрести: “І тут також убивали людей”. Хтось хотів вшанувати свої жертви, а коли наша авторка бувала в Яру, де загинули її прабабця і сестра бабці, то попервах “дуже імлисто здогадувалася, що це за місце, не знала навіть, чи воно має щось спільне з моєю родиною”.
Одеська частина родини, Штерни увійшли в історію через рідного брата діда Каті Семена, який мав революційне псевдо Петровський, що його забрав собі за прізвище. Натомість Єгуда (гебр. “єврей”) Штерн, а в російському звучанні Юда, стріляв у Москві 5 березня 1932 р. у німецького посла в СРСР, Фріца фон Твардовскі. Цю подію при бажанні можна було розкрутити до рівня провокації для початку війни, але вона розгорілася допіру через десять років. Семен Петровський бачив у цих пострілах, котрі ледве не коштували йому великих проблем, схожість із вчинком Марінуса ван дер Лоббе, підпалювача рейхстагу в 1933-му. Мовляв, брата підставили і взагалі він був “мешуґенер”, себто не сповна розуму. Юду після досить іронічного з його боку поводження у суді розстріляли. Для Каті цей випадок настільки промовистий, що вона пише “Юду треба було би вимислити”, настільки він пасує для такої провокації. З іншої майже пишається його гордою поведінкою. Тупикова гілка роду, але свідчить проти стеротипу, що “євреї лише будували більшовизм”.
Хоч, звісно й не без того: брат Мирона Віль названий так тому, що це ім’я містить зашифроване “Владімір Ільїч Ленін”, у паспорті в 5 графі у нього було написано “росіянин” (у Мирона при цьому “єврей”); одна київська єврейка, яка живе нині в Єрусалимі, Біна Смєхова, оповідала мені колись, що її мати народжувала з партбілетом на грудях, вона сама вижила, бо батько, чиновник міністерства лісового господарства України, вивіз родину з Києва останньою баржею по Дніпру; і вже зовсім дивно читати у Каті про елітний дім де вони жили: “За які такі заслуги ми дістали там квартиру — чотири кімнати зі стінними шафами, нішею для холодильника, двома лоджіями і передпокоєм — ми так ніколи не дізналися”. Так просто в СРСР нічого не відбувалося.
Насамкінець про образ Польщі у цій книзі. Катя справедливо відзначає, що польська мова була певним вікном у світ для київської інтелігенції, про це часто повторює перебуваючи у Польщі Микола Рябчук. Натомість Катя, чиї батьки і діди розуміли польську і нею говорили, вже цю мову втратила. І не лише її: “Я не володіла жодною мовою моїх предків, ні польською, ні їдишем, ні гебрейською, ні мовою жестів, я нічого не знала про штетл, не знала жодної молитви”. Її родина приблукала до Польщі з Австрії, сім поколінь її предків були вчителями для глухонімих, і разом з пошуками історії родини накручувалася необхідність знати якісь мови. Сама вона вивчила німецьку, її брат іврит, до польської прийшло розуміння.
“Коли я підростала у Києві, Польща, наша найближча сусідка, була недосяжною, прекрасною чужиною”, подібні почуття були і в мене свого часу, і лише навчання в докторантурі принесло усвідомлення, наскільки близько історія України переплетена з польською; для Каті це ще й означало пошук власної історії. “Я поїхала до Варшави, що існувала за дві епохи до мене. Аби взагалі щось побачити, доводилось не зважати на розвалини, що пролягли поміж мною і часом сто років тому”, – пише Катя. Її дратує, що у польській столиці всі згадки про євреїв закінчуються на гетто і на повстанні в ньому (“Достатньо промовити слово “Варшава” і “євреї”, як всі тут-таки починають говорити про ґетто, мовби це якесь математичне рівняння, Варшава плюс євреї дорівнює ґетто”). А їй хотілося вишукати ознаки бурхливого життя варшавської єврейської комуни, яка творила свою культуру, кіно на ідиш. “Іноді було відчуття, що я пробираюся через будівельне сміття історії,” – пише вона. Втім, до свого Катя таки докопалася і вулицю Чєплу, на якій була школа її прадіда, відшукала і фізично, і на знимках. Ще одне “польське” враження: “Як турист ти мусиш визначитися, з якою катастрофою входиш до міста: Варшавського повстання чи ґетта, так ніби було дві Варшави, а дехто й справді вважає, що їх було дві”… Так чи інакше Польща для нашої авторки свої таємниці відкрила і тепер вона їздить сюди з презентаціями книги.
Склавши докупи мозаїку історії родини Каті Петровської, пересічний мешканець України складе в також певні нові пазли у розумінні часу і простору власної історії. У ній буде вже набагато більше місця для іншості, ніж до прочитання цієї книги.
Оригінал статті:
Roman Kabachiy, A test of otherness, New Eastern Europe, 2016, nr.5, s. 147-152
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2016/12/08/vyprobuvannja-inshistju/">ЛітАкцент</a>