20 листопада 1802 року Йозеф Рорер написав своєму другові першого листа із своєї мандрівки від турецького кордону до Відня землями, які тоді належали Австрії (окремі відносно недавно на той момент). Згодом Рорер написав ще 20 листів, і сформував із них книгу «Нотатки під час подорожі через Буковину, вздовж Східної та Західної Галичини, Сілезії та Моравії до Відня», що вийшла у Відні 1804 року – у рік проголошення Австрійської імперії.

З нагоди цієї дати (не проголошення Австрійської імперії, звісно, а листа, який дав початок чудовій книзі), а також з нагоди першої презентації українського видання «Нотаток…» 22 листопада у Чернівцях розпочинаємо рубрику #читаємо_Рорера. А читати його цікаво буде багатьом, прихильникам різних літературних стилів, жанрів, напрямків. Якщо ви любите логічний хід думок, деталізовані описи, Рорер з його педантизмом, холодним розумом, чітким стратегічним мисленням для вас. Якщо ви прихильник емоційних, художніх описів, сповнених безпосередніх міркувань та яскравих деталей, то Рорер для вас. (чого лише вартує трепетний, душевний, аж до сентиментальності, опис автором його кімнати і чорнильниці).Цінуєте непоказний інтелектуалізм та стриманий гумор – читайте «Нотатки…». І звісно, ця книга покликана вийти у топи

  • тих, хто любить літературу про подорожі, репортажі, автори яких відкривають нові світи і культури або показують вже, здавалося б добре знане, під зовсім несподіваним, свіжим кутом;
  • тих, хто любить блукати містами, містечками, селами, зазираючи у вікна, відвідуючи базари, крамнички, кав’ярні, корчми, готелі, заїжджі двори, салони, лікарні, майстерні, пасовиська, городи, сади, конюшні, а також луками, горбами, лісами, вздовж річок, дорогами та бездоріжжям і не проти побачити, як це все було понад 200 років тому;
  • шанувальників історичної літератури (з політично-ідеологічним відтінком), адже це той час, коли політична карта Європи стрімко змінювалася, з’являлися нові державні утворення, а цілі народи без міграцій та телепортації прокидалися підданими інших держав;
  • тих, хто не мислить себе без літератури наукової та науково-популярної, позаяк Йозеф Рорер у своїх майже нескінченних раціоналізаторських міркуваннях повсякчас апелює до найактуальніших на його час науково-технічних досягнень у найрізноманітніших галузях;
  • тих, хто цікавиться культурами різних народів, питаннями етногенезу та ментальності, а також історичної зумовленості міжетнічної толерантності та ворожнечі: території, які Рорер охопив під час мандрівки, – ще та, послуговуючись його визначенням, «дивовижна суміш»;
  • любителів книжок із садівництва, готельного бізнесу, ведення домашнього господарства, агрономії, тваринництва, іригації, економіки, плетення шкарпеток та виготовлення вовняних ковдр, кулінарії, моди, першої медичної допомоги, етнографії та фольклору;
  • і навіть шанувальників постапокаліптики: опис лютої зими 1803 року у Львові – саме те;
  • зрештою, тих, хто любить стару добру фантастику уеллсівського штибу, адже книга Йозефа Рорера – справжня машина часу.

Кому «Нотатки…» Йозефа Рорера не будуть цікавими:

  • тому, хто взагалі нічим не цікавиться.

Отже, Рорер – для всіх, тому #читаємо_Рорера.

ПРО ОКУЛЬТУРЕННЯ САДІВ І ЛЮДЕЙ ТА СИЛУ ЗАОХОЧЕННЯ ЯК ЧАСТИНУ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ, або ПЕРЕД ТИМ, ЯК ЗВОДИТИ ХАТУ І НАРОДЖУВАТИ СИНА, ПОСАДИ ДЕРЕВО

(Уривок із листа сьомого: Боберка, 29 листпада 1802 року)

Перед тим, як я завершу оповідь про Бережанський округ, я хотів би повідомити Вам дещо про сільськогосподарські заходи мого товариша пана Гойслєра, якого я відвідував минулого року в Унові. Ця оповідь доведе Вам, що деякі державні економічні службовці роблять свій внесок у розвиток сільської культури. Оскільки щойно згаданий службовець уже має близько 40 йохів поля, на якому він вирощує червону штирійську конюшину, він володіє не меншою кількістю землі, на якій вирощує білу голландську конюшину, яку худоба охоче їсть, – як він запевняє.

Для розвитку плодівництва цей мій товариш ужив деяких конкретних заходів у багатьох селах дорученого йому округу. Від його погляду не сховалося те, що майже кожне село на цих лісових угіддях має дуже багато плодоносних яблунь, груш та вишень, які через нестачу приватних садових розсадників вигідніше було би пересадити на підготовлену ріллю чи у сад; а це свідчить про те, що, на жаль, лише окремі селяни розуміються на правильному зрубуванні дерев, їх щепленні та пересаджуванні. Відправославних священиків цей камеральний управитель не міг очікувати, що вони виявлятимуть бажання у гарні весняні дні виходити з сільською молоддю до лісів, ознайомлювати їх із правилами щеплення та обмотування дерев, щоб ці нащеплені стовбури можна було викопувати восени та пересаджувати у власні сади господарів поблизу кожного будиночка. Проте йому пощастило знайти чоловіка, що жив у його селі, так званого провінційного писаря, який перейняв багато знань цієї справи і чия діяльність могла послугувати хорошим прикладом. Позаяк любов до садівництва не дуже швидко проникала у серця селян, були видані накази, яких слід було суворо дотримуватися. Жодному парубкові не дозволялося одружуватися, якщо він не міг засвідчити, що робив щеплення та обмотування дерев, а саме: він зобов’язаний нащепити, обмотати десять диких фруктових дерев з лісу та пересадити у власний сад. Те саме стосувалася і дівчат. Але вдовиці, які хотіли вдруге взяти шлюб, як і вдівці, повинні були пересадити у свої фруктові сади вдвічі більше дерев. Оскільки бажання одружитися залишалося великим, а окультурення фруктових дерев було прямим обов’язком, без виконання якого висока згода на шлюб відсувалася на непевний час, то такі заходи привели незабаром у семи селах до неабиякого пожвавлення цієї справи.

 

HOME, SWEET HOME, або ЧОРНИЛЬНЕ СЕРЦЕ І НЕПРИКАЯНІ ЛЬВІВ’ЯНИ

(Уривок із листа восьмого: Львів, 30 листопада 1802 року)

Як мені добре знову відпочивати у своєму рідному власному помешканні! Все, на що я погляну у моїх покоях, видається мені значно кращим. При думці, що вся нерухомість, яка тут є, належить мені, я отримую приємні відчуття, які, здається, випромінюються на всі предмети, що мене тут оточують. Навіть мої хатні капці я відшукав цього дня. Я оглянув їх з такою ніжністю, як лише може оглядати злиденний монах свою кістяну табакерку, свою єдину власність. Мені навіть подобалося, що надворі вже хазяйнував зимовий морозець, аби знову відчувати надійність моїх добре опалюваних кімнат, де я почувався повноправним го-сподарем. Також і моє письмове приладдя я оглянув з усіх боків. Та обставина, що я багато пишу і тому часто користуюся ним, виробила між мною і ним від-чуття певної залежності, і мені зазвичай було досить важко дивитися на нього, але сьогодні при чудовому настрої воно так зі мною здружилося, що в цю мить я майже прийняв тверде рішення ніколи більше не випускати його зі своїх рук, а також аркуш паперу через донині гарно виконувану роботу. Я відчуваю певний жаль вже при думці, що чорнильниця може розбитися, й тому підшукав для неї постійне місце, для того лише, щоб я ніколи чи, по можливості, якомога пізніше пережив це нещастя.

Саме тепер, коли я опускаю перо в чорнило, хочу написати Вам щиро, що не всі львів’яни думають, як я. Вони уникають своєї домівки. Вічна самітність стає важким тягарем для них. У цей час вони не вміють цінувати те добро, яке пов’язане з власною кухонною плитою. Вони поспішають до кав’ярень та до крамниць так званих «крамарів-мандолетті», і воліють краще там випити те, що вони, ймовірно, у власному помешканні могли б звеліти приготувати краще та за менші гроші. Такий спосіб їхнього мислення привів за останній рік у Львові до того, що майже одночасно один німецький та один польський власники кав’ярень, а також італійський «крамар–мандолетті» купили перші будинки в центрі гарної площі столиці за великі грошові суми, які вони назбирали завдяки частому відвідуванню їх гостями.

Наступного разу почитаємо у Йозефа Рорера про гендерну (не)рівність ;)

Не перемикайте!

Інга Кейван, PR-менеджер «Видавництва 21»

+38(096)532 92 36

+38(099)475 85 61

ikeyvan7612@gmail.com