Меню

Чернівці, 58032, вул. Перша Приміська 3
+38 (098) 715 01 81
booksxxi@gmail.com
Нова Пошта - лого Безкоштовна доставка від 500 грн.

ДОВГООЧІКУВАНИЙ РОМАН ДЖЕННІ ЕРПЕНБЕК "ПРОКЛЯТТЯ ДОМУ" СКОРО НА ПОЛИЦЯХ КНИГАРЕНЬ!

06.07.2016

Деякі актори грають за спеціальною методикою, а Дженні Ерпенбек за спеціальною методикою пише. Перед тим, як написати свою дебютну новелу, вона вступила в середню школу, змінивши сукні та підбори на футболки та кросівки, та вдала, ніби їй 17 років, хоча насправді їй було 27. Єдиною людиною, що знала про експеримент, був директор школи, та (не рахуючи кількох підозрілих поглядів) ніхто з її «однокласників» ні про що не здогадався.
Зараз Ерпенбек розповідає, що тоді її здивувало, наскільки швидко вона знову почала відчувати себе підлітком – хвилюватись перед іспитом, капризувати вранці через небажання прокидатись. «Насправді, не так все й змінилось. Я усвідомила, що можу розмовляти з однокласниками на їх рівні. І тепер, стаючи старше, я все частіше помічаю ті ж почуття і серед своїх друзів – той подив, коли ти розумієш, що ніколи не зможеш відчувати у відповідності до свого віку»
Ерпенбек називає свій експеримент, який вона провела в 1994 році, «хмільною маячнею» - ідеєю, яка могла виникнути лише в стані алкогольного сп`яніння. Але завдяки саме цій книзі – яскравій казковій новелі, що мала назву «Історія про стару дитину» (Geschichte vom alten Kind), надрукованій в 1999 році – вона завоювала  репутацію однієї з найбільш знакових і талановитих письменниць в Німеччині. Щотижневе інформаційне видання Der Spiegel назвало її та невелику групу письменників «внуками Грасса». До того ж розмістила на обкладинці колаж, в якому Ерпенбек розмістила голову на металевому барабані, на якому грає головний герой роману Гюнтера Грасса «Die Blechtrommel» Оскар Мацерат – певно найвідоміша дитина, від якої відмовились батьки, в європейській літературі.
За свій шостий роман «Останні дні» (The End of Days) Ерпенбек та американська перекладачка Сюзан Берновскі отримали премію «Independent» за перекладну прозу, що в черговий раз підтвердило її статус однієї з найбільш яскравих європейських письменниць. Вибір виявився дуже доречним – якщо «Історія про стару дитину» розповідає про героя, який не бажає дорослішати, то в романі «Останні дні» розповідь ведеться про те, що відбувається з нами, коли ми по справжньому старіємо.

Новий роман Дженні Heimsuchung, або як звучатиме в українській версії «Прокляття дому», йдеться власне про будинок біля озера. Будинок, який свого часу ставав домом, тимчасовим притулком, мрією про власність, сховищем, затишним місцем для відпочинку чи єдиною згадкою про щасливе життя. За певний проміжок часу, його власниками ставали різні люди, змінювались покоління й професії. Незмінним залишався лише «садівник», який втілив в собі «душу» цього дому. Адже це лише нагромадження каміння, дерева та скла? Чи здатна споруда відчувати настрої своїх тимчасових господарів? Чи може дому бути так само боляче, коли його покидають? Різні долі, історії та почуття переплелись в цьому романі, в якому всіх об`єднає одне – ДІМ.
В творах Ерпенбек теми та основні ідеї постійно повторюються та переплітаються між собою, фінал часто повертає читача до перших сторінок, спонукаючи його перечитувати книгу – але вже з кінця до початку. За словами Дженні, вона намагається надати своїм сюжетам «своєрідну форму сфери»: «Мені б хотілось, щоб розповідь протікала не від початку до кінця – а ще й в зворотньому напрямку, і зліва направо, і зверху вниз».
Як не дивно, через схильність письменниці до всіляких експериментів з формою сюжету, про її твори частіше й охочіше пишуть в англомовних країнах, ніж в Німеччині. «Мені іноді здається, що коли ти зважуєшся на експерименти з формою, це більше подобається англійським читачам. І не тому, що їм це більш знайомо – навпаки! Тому що в них це не так розповсюджено, як в Німеччині». Її третя книга «Словник» на батьківщині не привернула багато уваги. «Книга занадто складна, загадкова та незрозуміла», - пояснює Дженні. А в Англії вона досі зустрічає людей, котрі зізнаються, що це одна з найулюбленіших книг письменниці. «А я вважала, що перекласти її на іншу мову неможливо!»
За словами Дженні, дякуючи тому, що члени родини були заможними, вона мала змогу пробувати свої сили в різних сферах, а ставати письменницею її ніхто не примушував: «В дитинстві мені подобалось, що я можу займатись будь-чим». Спочатку вона вчилась на палітурницю, потім стала режисером в оперному театрі та працювала з хореографом Рут Бергхаус, режисером Хайнером Мюллером та Вернером Херцогом. Її цікавість до письменництва повернулась цілком випадково – в той час, коли вона кілька разів звільнялась з театру і продавала пиріжки в місцевій крамничці. І ті, хто уважно стежить за її творчістю, могли помітити в її творах деякі ознаки драматургії: в «Останніх днях» іноді здається, що люди менш важливі, ніж всі ті «опори», вся бутафорія, що супроводжує їх впродовж життя.
Якщо романи і новели Дженні Ерпенбек і відносять до «східнонімецьких», то це проявляється не стільки в змісті, скільки в самій формі твору – в прагненні розірвати умовну послідовність розповіді, оскільки вона не дозволяє відобразити всі враження і події. На землях, кордони яких за останні два століття – коли вони знаходились у складі Німеччини – так часто змінювались, що послідовний опис може здатись пустим та сумнівним.
«Я справді вважаю, що письменники зі Східної Німеччини мають перевагу, оскільки в них багатший досвід – адже вони жили в часи таких радикальних змін, - каже вона. – Доки я зростала, мені постійно нагадували про те, що я живу в найбіднішій частині Німеччини. А потім все перевернулось з ніг на голову, і ти опиняєшся в найбагатшій країні. Хоча минуле забути неможливо. Не можна забувати, як то було жити по той бік історії. І це дозволяє зовсім інакше ставитись до людей – особливо до тих, в кого життя було не надто солодким».
В свої 48 років Дженні Ерпенбек в дечому й досі почуває себе «старою дитиною» – коли в молодому тілі живе людина, мудра й досвідчена. Вона може захоплюватись відкритим для себе новим поетом-пісенником чи несподівано спалахнути почуттями до чаю Earl Grey. Але вона не вміє – чи не хоче – цікавитись політикою так, як це іноді роблять письменники її віку.