У червні у «Видавництві 21» у співпраці з Літературною агенцією OVO побачить світ дебютний роман Павла Матюші «Кокліко». Дизайн обкладинки розробила Анна Стьопіна. До 10 червня на сайті «Видавництва 21» триває передпродаж книжки.
Твір Павла Матюші настільки якісний, зрілий, що складно повірити, що він дебютний. Головний герой роману сучасний молодий чоловік (за тридцять), фінансист із європейською освітою. Основне місце подій – Україна, а також – весь світ, адже головний герой, крім того, що сучасний, ще й досить успішний, забезпечений, ерудований, активний: вільне пересування світом – це стиль його життя. (Саме тому дивують і подеколи дратують його інфантильні прояви, які, мов на дріжджах, виросли на дитячих травмах, травмочках та інших непорозуміннях. Та це, на жаль, одна із ментальних вад, а тому вона тут не випадкова). Ми зустрічаємося з ним у той момент, коли у нього все ідеально: вимальовується можливість отримати хорошу посаду у женевському офісі; у нього пристрасні стосунки з прекрасною жінкою на ім’я Вероніка – не менш успішною, з чудовою освітою, незалежною, відчайдушною, такою собі супервумен, яка наче матеріалізувалася із кіно чи чоловічих фантазій. В Україні саме в цей час розпочинається війна на Сході. Та й в особисте життя головного героя вривається катастрофа: через нещасний випадок, в якому він може певною мірою винуватити і себе (інфантильність тут відіграла не останню роль), він втрачає свою кохану Вероніку. Усе, що відбувається надалі, – це постійна втеча від Вероніки і до неї та регулярне втручання у цей процес обставин та інших людей. Головний герой кардинально налаштований виїхати в Женеву на отриману посаду, та його друг дитинства, який трансформувався у дуже впливового друга, переконливо пропонує йому високу посаду в Адміністрації Президента. Та ще й в життя тихо, але дуже впевнено входить інша жінка. А далі пригадується відома фраза із «Твін Пікс»: «Сови – не те, чим здаються». Так і в усьому, що оточує головного героя, усі, хто його оточують, а також та картина світу, яку він транслює, – не те, чим здається. Павло Матюша, а разом з ним і читачі зніматимуть шар за шаром поступово, і процес цей незворотний. У цьому процесі проступить і війна, з її сприйманням і відлуннями на різних суспільних рівнях, з її першими втратами, з необхідністю переосмилювати і врешті дорослішати, закривати ґештальти, завершувати запаморочливу втечу. Все це об’єднав у собі й образ «Кокліко»: таку назву мала отримати булочна, яку мріяв створити друг головного героя Артур, а він мав йому в цьому допомогти. Кокліко – це мак французькою. Ця квітка є символом пам’яті за загиблими. Вона така сама вразлива і нетривала, як людське життя. Вона символ миттєвостей, які швидко минають, але залишають у пам’яті яскравий слід, як і важливі, дорогі люди. Мак нагадує про те, що не варто зволікати з тим, що справді важливе, оскільки Вічність не є привілеєм світу матеріального. Тому, звісно, «Кокліко» – це про яскраві враження, про силу і вразливість пам’яті (і про вміння з нею працювати також), про несподівані втрати (та й хіба ж бувають вони сподіваними?), це про сферу ментального.
Історія, розказана Павлом Матюшею, цікава, цінна своїми смислами, архітекстом. Але «Кокліко» виводить і на питання стилю, адже саме він, у разі удачі, робить текст унікальним і впізнаваним. У випадку із «Кокліко» йдеться саме про удачу. Українська проза отримала ще один виразний авторський голос.
Те, що відчуваєш одразу з перших сторінок роману Павла Матюші, – це потужні коливання: спади і стрімкі підйоми. Читач не встигає спам’ятатися, як він опиняється у вагонетці «американських гірок». І саме так, як «американські гірки», очевидно, найдоречніше визначити тип архітехтоніки цього роману, часо-простір якого не міг не викривитися у результаті постійних коливань та стрибків між подіями різного характеру, між еросом і танатосом, між сп’янінням і тверезістю, між різними частинами світу, реальним та ірреальним, інфернальним та небесним, між різними жінками.
Якщо говорити про жанрову своєрідність «Кокліко», то цей твір можна назвати романом-лабіринтом. Смислова картина світу «Кокліко» – це переплетення різних реальностей. Спогади головного героя переростають у доповнену реальність, сни – в астральні досвіди, необхідність вирішувати проблеми призводить до випадання із реальності у спогади і знову – у реальність доповнену. Але в цьому лабіринті Павлові Матюші вдалося весь час тримати увагу читача і дуже впевнено, усвідомлено вести чітку і виразну сюжетну лінію, жодного разу не дозволивши тексту вихлюпнутися за його межі. У «Кокліко» сильне магнітне поле – у багатьох розуміннях (хоча таке поєднання у світі матеріальному набуває ознак оксюморону).
Павлові Матюші вдалося написати текст, який не хочеться залишити недочитаним, а навпаки ним заповнюєш кожну найменшу вільну мить (навіть коли твій старенький ноут повільно відкриває файл чи вкладку). Це той текст, який буде цікавий і читачам-любителям, і фахівцям (це простір, в якому вдячно працюватиме зокрема архетипна критика, фахівці з дослідження пам’яті).
«Уххх!» – видихаєш вивалюючись із вагонетки, тебе супроводжує тахікардія і виразне вертіґо, і ти ще довго не можеш зібрати світ і себе докупи, вловлюючи боковим зором чеширську посмішку автора. Ти його запитуєш (телепатично, бо ж артикуляція досі порушена): «А чи була Вероніка? Чи було це все?» Його посмішка опадає пелюстками маку, які тануть. А ти відчуваєш себе нейроном, який приймає сигнал через синапс. І ти вже не знаєш, чи в тебе інсталювали цей роман, чи тебе – у цей смисловий світ, чи у нейросистему головного героя. Фінал, як ви розумієте, відкритий.
А тепер слово Павлові Матюші. Він відповів для наших читачів на кілька запитань.
Павло Матюша. Фото: © Nata Koval
- Що було головною спонукою перейти від поезії до прози?
Не сказав би, що переходив від чогось до чогось, бо перші дитячі спроби писання відбулися одночасно в поезії та прозі. В 10-річному віці я навіть написав міні-повість «Пригоди Сергія», натхненний Всеволодом Нестайком, Альфредом Шклярським, Астрід Ліндґрен, Артуром Конан Дойлем, Редьярдом Кіплінгом та іншими письменниками мого дитинства. Цікаво, що той же Кіплінг був для мене лише автором Мауглі («Книги джунглів»), і про його поезію я знав не більше, ніж про епіграфи в книжці. Тому вірші писав на основі невеликого досвіду читання українських класиків та поетів російської «срібної доби». Не можу сказати, що надто люблю їх зараз – як свої ранні вірші, так і срібну добу. Вже набагато пізніше мені відкрився великий світ поезії, у тому числі колись заборонених українських авторів, і це стало потужним поштовхом відновити писання віршів. До цього додалися в оригіналі французькі та франкомовні поети, потому англомовні. А тоді я знову захотів писати прозу… Написав півтора десятки новел і ще два неопубліковані рукописи, що називаються «Хмари зраджують небо» і «Коло з крапкою». Тоді знову поезія. Нарешті «Париж. Сплін». І ось – «Кокліко». Тому не виключаю нових поетичних збірок, хоча наразі працюю над наступним романом.
- Які реальні та естетичні досвіди «живили» створений Вами смисловий світ?
Центральний символ роману, винесений у назву – це квітка маку (remembrance poppy), що вже сто років є символом пам’яті за полеглими на полях військових конфліктів. Очевидно, що романи авторів втраченого покоління (Хемінгуей, Фіцджеральд, Ремарк) сильно вплинули на моє творче переосмислення подій в Україні. Естетичну настанову я також черпав у театрі абсурду, де ситуації, описані Беккетом чи Йонеско, нагадують мені нашу дійсність. Серед українських письменників, вважаю, найбільший вплив на мене справив Юрій Андрухович: його «Рекреації» чи «Московіада» у свій час стали для мене літературним одкровенням в контексті України. Крім того, мій досвід роботи на державній і дипломатичній службі, особисте спілкування з першими особами держави в кількох ітераціях політичного процесу, а також значна географія відряджень та подорожей – близько 60 країн – безумовно, дали основу тому світові, який я створюю на сторінках роману «Кокліко». Необхідність пам’ятати і рухатися вперед попри незмінно ганебні ідеали наших очільників, домінанта суспільного чи особистого є тими питаннями, які турбують мене, і, сподіваюся, читачів книги.
- Як Ви ставитеся до свого головного героя?
Головний герой моєї книги – один з тих, у кого життя якраз склалося, тому що історично воно склалося, передусім, у його родини. Він більше бере, ніж віддає. Герой має прекрасну освіту, зв’язки та перспективи, однак не може тим сповна скористатися через відсутність власної мети. При цьому він емоційна особистість, яка переживає шалене кохання. У нього є мрії, заради яких він нічого не робить. На мою думку, така інерційність притаманна значній кількості наших співгромадян. Щоб не розкривати сюжет і конфлікт роману, скажу тільки, що на початку книги у головному герої вбачаю деякі українські риси, від яких я сам хотів би позбутися. Під кінець книги ця людина робить кроки, які здаються мені симпатичними. Тобто це герой без чіткого позитивного спрямування – справжня людина з плоті і крові, сповнена часом суперечливих емоцій, що намагається жити сьогоденням і майбутнім, хоча на неї боляче тисне минуле.
- Опишіть читача (-ку) «Кокліко»
Читачами роману, певно, є люди, для яких у житті менше обмежень, ніж було в їхніх батьків. Вони на власному досвіді пересвідчилися, що таке невдача, втрата, облом. Утім, це їх не зупиняє. Їм дуже близьке естетичне сприйняття світу. Мені здається, що в читача роману добре розвинуте критичне мислення та здатність робити узагальнення. Йому чи їй подобається віднаходити паралелі та розуміти символи. Важливим для неї чи для нього є гра зі смислами та готовність іти на ризик, бо життя надто цікаве і коротке, щоб марнувати шанси. Найважливіше, що відрізняє читачів роману «Кокліко»: вони – люди відкриті до світу, які знають, що пам’ять не обтяжує, а дає розуміння.
Додатково: прочитати уривок із роману.
Інга Кейван, PR-менеджер «Видавництва 21»
https://www.facebook.com/profile.php?id=100001499791735