Меню

Чернівці, 58032, вул. Перша Приміська 3
+38 (098) 715 01 81
booksxxi@gmail.com
Нова Пошта - лого Безкоштовна доставка від 500 грн.

А тепер розкажи про інше (Ільма Ракуза "Море моря") Ганна Улюра

23.08.2016

http://zbruc.eu/node/36397


А тепер розкажи про інше
Ганна Улюра
Ільма Ракуза. Море моря: Фрагменти спогадів/Переклад Христини Назаркевич. Чернівці: Книги – ХХІ, 2015. 280 с.
Вона досконало володіє кількома мовами: угорською, словенською, німецькою, російською, сербською, французькою, італійською. Пестлива і екзальтована угорська – нею вона говорить до дітей і тварин. Мова застіль і великих компаній, іще одна на всіх, залишок від до-емігрантських часів – словенська. Діалект, яким спілкуються між собою швейцарські друзі – мова її дитячих ігор і перших поцілунків. Російська править для неї, католички, за сакральну мову богоявлення. Німецька – рафінована мова книжок, мова-втеча, мова-укриття:
 «Розмови зі собою я провадила правильною німецькою мовою, мовою книг. А це означало відмежовування. Від рідного дому, де мовою спілкування в сім’ї залишалася угорська, від довкілля, яке розмовляло на діалекті. Моє внутрішнє життя артикулювало інакше. І я плекала цю іншу мову, як щось коштовне і своє. Після трьох мов, які я вивчила раніше, ця четверта стала місцем втечі і притулком. Тут я мала намір оселитися, тут я будувала свій дім». (І хай вас не дивує «втеча» і «дім» на правах синонімів).
 
Роман «Море моря» (Mehr Meer. Erinnerungspassagen, 2009) Ільма Ракуза пише німецькою. Інтимну правдомовну книжку про свої дитинство і юність авторка розповідає так, як звикла говорити до себе. Але ж це той саме спосіб, у який вона все життя – від раннього дитинства – рятується від чужих. На цій (насправді важко вловимій) межі довіри й іншування і з’являється «Море моря».
Перед нами, читачами, тут не постає завдання послідовно фіксувати етапи чийогось життя; ми наділені неоднозначним привілеєм таємно, збоку, поспіхом підглядати за чужим буттям. Трішки соромно від того вуайєризму стає – але тільки так і можна читати «Море моря» Ракузи: відвертість за відвертість. Отож ідеться про книжку щонайменш тривожну. І ясно, що читач від такого процесу прагне вражень, а не травм; креативний потенціал автора в подібному тексті – насамперед монтажний. Своє, чуже, чуже-як-своє, своє-як-чуже – таким є діапазон біографічного роману Ракузи. Точніше навіть не роману, а такого протороману, коли правдива розповідь про себе мусить стати висловлюванням, що передує осмисленню себе-в-світі.
«Море моря» – дебют письменниці у великій формі, до нього вона працювала переважно як поетка і новелістка. Прихильність авторки до малого формату відбивається і в цій книжці. На позір вона є романом в новелах, кожну з шістдесяти дев’яти віньєток можна читати як самостійний твір з відкритим фіналом (зрештою, яким ще може бути фінал автобіографічного твору?). Тому так охоче після появи оригінальної книжки у 2009-у заговорили про зразкову поетичну сповідь. Коли кажуть, що цей жанр у німецькомовній, зокрема, швейцарській прозі є показовим, можна вірити, бо варто лише згадати осібний її напрямок Selbsterfahrungsliteratur – створення літератури власного досвіду. Очевидна шаблонність форми забезпечує тут інтенсивну роботу мови, так, поетичної мови – у такий спосіб оформлюється простір, в якому спогади авторки стають поштовхом для «власних» історій і пригадувань читача.
Технічна досконалість тексту Ракузи пов’язана насамперед з прийомами не-суто-прозовими: це наплив і зависання (власне, кінематографічні засоби), проекція і спрощення (техніки переважно поетичні). Увага в «Морі моря» завжди зосереджена на реченні, а не на слові. Мова такого оповідання постає як «виключно правдива», вона відповідає природі речей, завжди є – широко кажучи – метонімією.
І от уже поруч цілком природно опиняються дві церковні відправи – католицька і православна. Юна Ільма відбуває своє перше причастя, з якого запам’ятовує лише, як тане на язиці облатка (не можна кусати!), а поруч стоять такі саме діти, котрих потім сфотографують на пам'ять про святковий день батьки. І Ільма-студентка потрапляє на нічну пасхальну службу в Ленінграді брежневськіх часів: напівзаборонена, екзотична (на фізичному рівні, зокрема: одноманітне звучання – «монотонний екстаз повторів», стояння, задуха, частування під час відправи), дія ця поєднує випадкових людей, які змушені чекати всю ніч разом, поки відновиться рух транспорту, щоб на ранок розійтися і більше ніколи не зустрітися. Ці два моменти, поруч із першим читанням Достоєвського і першими спогадами про море, складають переконливий сюжет про «своє»; богоявленням його називає сама авторка.
Фрагментарність, спорадичність спогадів автобіографічної героїні є певним випадком, яке вилучає смисл із цілого – навіть не з життя конкретної жінки, а з історії Центральної і Східної Європи від повоєнних часів до кінця холодної війни. Спогад тут твориться як певного кшталту код, що він має бути розгаданим і розгадати який без безпосередньої допомоги авторки неможливо:
«Не дивитися, забути, забути, не дивитися. Якщо вже інакше ніяк. Якщо це тільки так і можливо».
Натомість така «необов’язкова» композиція «Моря моря» є вишуканою ілюзією: текст же насправді вибудовує ретельно структурована лінійна оповідь за вимогами «історії життя» – власне, історії життя, а не суто біографії. Ракуза не «підправляє» своє минуле, як це зазвичай роблять мемуаристи. Натомість вона формує «свій» простір, послідовно вилучає себе з «чужої» спільноти/спільності. Кожна біографічна ситуація в «Морі моря» має свою історію. Розповідаючи про своє життя, героїня знову його переживає; безпосередньо – на рівні чуттєвої реакції: варто ретельно описати відчуття: запахи, звуки, дотики; щоб повторно пережити їх і у такий спосіб вийти за їхню межу. «Море моря» – твір однозначно афектований, тут важить «надмірність емоцій дитини». Так Ракуза не лише потрактовує минуле, а й відкоригувати своє нинішнє Я. Так і формується історія життя – оповідь водночас про колишній і теперішній стан свідомості розповідачки, «гравітація пригадування».
«Море моря» – фабульний текст. Втім, тут чітко усвідомлюються і відокремлюються дві події – та, про яку йдеться у розповіді, і подія самого висловлювання. Поруч зі спогадом про візит до Ленінграду може стояти згадка про відвідини Ірану; історію діда дублює детальний переказ «Злочину і кари» (до речі, коли будете читати, знайдіть дві помилки в переказаному сюжеті і зверніть на них – вони вкрай показові); замість біографії матері з’явиться опис аптеки, якою колись володіла родина; а прогулянка Парижем підмінить розповідь про перше доросле кохання – і таке сусідство не має дивувати:
«Світ складався з фрагментів. Незрозуміло, чого йому треба від мене, а чого від світу хочу я». Життя як подорож – достатньо прозора установка, але втілюється вона у «Морі моря» вишукано.
Родина дівчинки багато подорожує. Здебільшого, це змушенні переїзди, чи не митарства. Розповідь про них у романі починається там, де і закінчується – у Центральній Європі, яка переглядає свої політичні контурі і культурні установки. Старт – повоєнна Словенія, де народжується героїня; фініш – посттоталітарна Румунія, куди вона приїздить із відвідинами у 2000-х. Так, зокрема, складається в романі окремий сюжет: критика європейської історії ХХ століття. Між цими подіями: Будапешт, Любляна, Баркола, Трієст, Цюріх, Париж, Марібор, Ленінград/Петербург, Прага, Самарканд, Ташкент, Тбілісі, Вільно, Рига, Рим, Кишинів... Рух між пунктами відбувається як свого кшталту обряд: не так перетин якогось географічного простору, як подолання чогось в собі. Пошук, який Ракуза, зрештою, означує і пояснює: «Ми наречемо це місце “Не бійся”». 
Чи можна назвати Migrantenroman’ом розповідь про еміграцію з власного життя?
Це навіть не подорожі, в яких розповідачка є не чужинкою, а незнайомкою. Це така собі картографії особистості, самості. Вона полюбляє збирати у мандрах мушлі та листівки: щось гранично закрите і крихке, що між тим править для захисту; та щось гранично уніфіковано і нещире, що має свідчити натомість про інтимність пережитого і спогаду про нього – діалектика межі і безмежності, інтимності і публічності є одною з магістральних тем роману. Географія (так, до речі, називається й улюблена дитяча гра розповідачки) постає тут як єдина константа пам’яті. Мозаїчна особистість героїні, що згадує, формується між зовнішніми орієнтирами – просторовими і мовними – і внутрішніми: трансгресивною силою спогаду. Втім, це я сильно спрощую, позаяк межа досвіду і просторова межа тут корелюють, мова є частиною і місцем спогаду, простір – максимально інтимізується, а «те, чого бракує, завжди суперечливе».
Одна з найвідвертіших частинок роману – «Поцілунки»: лірична, навіть елегійна. Відповідно до назви, йдеться про першу закоханість і перші поцілунки. Його звали Вернер, вони разом із компанією однокласників граються в індіанців; одного разу домовляються і усамітнюються у лісі поблизу Бурґгьольцлі і пристрасно несамовито цілуються – опановують «мову шаленців». Шаленці ці тут не випадкові: Бурґгьольцль – психіатрична лікарня. Про любовну пригоду школярів дізнаються однокласники, їх піддражнюють, їх починають повчати. Тож, «у лісі в Бурґгьольцлі ми випадково зустрічаємо божевільних. Вони дивно усміхаються, вишкірюючи зуби. Я кажу: Ходімо, мені страшно. А одного разу настає момент, коли кажу: Давай облишимо це». Пристрасні поцілунки юних закоханих, вказівні пальці оточуючих і вишкірені у посмішках зуби божевільних – нарівно пороговий досвід. Він промовляє про те, що існує певна зона афективного задоволення, яка чомусь і раптом починає сприйматися нами як ілюзія свободи… «Звільнення» – це слово найуживаніше в книжці Ракузи.  
Функціональна можливість такого кшталту біографії – таємниця, точніше: відчуття таємниці. Її головне питання: «Чи зростає ступінь відчуття чужості?». Тому, власне кажучи, всі частини роману і текст в цілому тяжіють до новели. Йдеться про різноманіття, що надається до синтезу. Йдеться про Можливість.
Чи не кожну біографічну подію з життя героїні «Моря моря» супроводжують ремарки на кшталт «А що мусило бути?», «В останній момент все вдалося», «Випадкове місце народження». Якби родина не переїхала до Будапешту? Якби не закінчилася війна? Якби не хворів брат, який відбирав всю увагу батьків? Якби не змушували до усамітнення постійні мігрені? Якби не був одруженим той, кого кохала вперше і пристрасно? Якби жила в іншій країні та говорила до себе іншою мовою?.. Кожна з історій «Моря моря» більше розказує не про те, що сталося, а про те, що могло б бути і не сталося, «тому що існували очі, які завдавали болю поглядом». Історії з не-прожитого життя.
Найвища можливість в цьому світі – чуттєва краса, краса як Можливість: насамперед звучання – мова і музика. Між музикою і письмом розривається героїня «Моря моря» і, хоча й обирає зрештою слово (за порадою Ростроповича), її мова існує цілком за відомими рецептом «слова у музику поверніться». Вибір між музикою і словом здійснити неможливо (гляньте на назву роману – море моря, зверніть і на ритм прози, який прискорюється чи стишується відповідно до описаних подій). Більше того: будь-яка можливість вибору у світі Ракузи має залишатися можливістю. Можливість невтілена тут, бо тільки так вона може зберегти свою особливу модальність (на рівні оповіді, зокрема) і підтвердити свій вплив на реальність. Унікальна здатність можливого: конструювати дійсне саме тому, що воно дійсним не є. І унікальна «невтілена» чесна біографія, розказана у такий спосіб: «Більшість історій я залишила для себе».
Скільки разів за своє життя, можна, закривши книжку, видихнути: шедевр? Якщо навіть один, варто використати цей резерв щодо «Моря моря» Ільми Ракузи.
19.05.2015