Навряд чи можна рецензувати книжки, написані, вибачте за банальність, потом і кров’ю. Тим більше, коли йдеться не про художні тексти, де автор – навіть якщо й має відповідний до змальованого досвід, все ж таки зм’якшує його, пропускаючи через м’ясорубку персонажів; коли усвідомлюєш, що ці «піт і кров» - не породження хворобливої фантазії автора, а краплі на його щоденнику. Тексти автобіографічні власне як тексти рецензуванню не піддаються взагалі, можна критикувати хіба стиль – та й то, хіба зменшить цінність авторських одкровень невправність письма? Вони й читаються якось по іншому, коли розумієш, що за кожною буквою, за кожним іменем і за кожним реченням стояли справжні, невигадані люди, їхня доля, страждання, розпач і смерть. А вони таки стоять, коли мова йде про концтабір. У березні 1940 року двадцятиоднорічний поляк, колишній студент Варшавської політехніки Густав Герлінґ-Ґрудзінський, активіст і співорганізатор підпільної незалежницької групи, на шляху зі Львова до Литви був заарештований енкаведистами як «німецький шпигун» й отримав п’ять років концтабору. У січні 1942 після оголошення сухого голодування йому вдалося домогтися амністії (згідно з Договором Сікорського – Майського) і вийти на волю. Поміж цим – голод, виснажлива праця, мороз і люди-звірі. Про це, себто про два роки життя в радянському концтаборі під Архангельськом він і написав книжку «Інший світ: совєтські записки». ArticleImage_1_76844.jpgЦей світ дуже інший. Навіть ті, кому вбивство видається цілком природнім способом розправи з опонентами, погодяться, що між простим пострілом в потилицю і заморенням через повільне виснаження є різниця. В першому випадку гине незгідна людина. В другому, як це переконливо і з описанням механізмів показує Герлінґ-Ґрудзінський, людина зі своєю згодою чи незгодою гине раніше, ніж її фізичне тіло. «Інший світ» - це не просто опис життя автора в радянському таборі й долі його співв’язнів. Це книга передовсім про трансформацію людини в нелюдських умовах. Етичні питання, які вона ставить, чи то пак нагадує, не мають нічого спільного з високочолими філософськими спекуляціями. Вони дуже конкретні й поставлені руба, на них треба відповідати, не маючи теоретичної бази: чи ти вкрадеш, якщо будеш голодний? А якщо будеш дуже голодний – чи відбереш останній окраєць в такого ж нещасного? Чи донесеш за додаткову пайку про необачне слово товариша? А чи обмовиш невинного за дві? Чи допоможеш товаришеві, який загинається від непосильної роботи? Чи взагалі в таких умовах бувають товариші? А справжній цинік зможе повправлятися в арифметичних задачках: скільки лісу може повалити один професор, поки не вмре від недоїдання? Скільки грамів підгнилих овочів треба красти щодня з ризиком для життя, щоби врятуватися від курячої сліпоти й цинги? Ненав’язливо книжка нагадує й про нелюдськість системи, що породила такі табори. Про допити, які замість з’ясовувати факт злочину переконували в’язня в ньому. Про працю, що стає знаряддям тортур. Про вуркаганів, які займають в таборах трошки нижчі ступені ієрархії від начальства. Про слідчих, які опинялися на нарах поряд з тими, кого вони самі ж недавно засудили. Про ідейних комуністів, будівників Великої М’ясорубки, які тисячами попадали під її ніж. Про систему, яка контролює не тільки вчинки і слова, але й силоміць вправляє спосіб думання – правда, в результаті він більше схожий на вивихнутий. Для порівняння одразу ж напрошується солженіцинський «Архіпелаг ГуЛАГ». На відміну від нього – наскрізь просякнутого ненавистю до системи, що ГуЛАГ породила, і де досить шаблонні історії в’язнів служать тільки інструментом для її розпалювання – твір Герлінґа-Ґрудзінського наскрізь антропоцентричний. В цій нехіті до політичних роздумів добре вчувається огида до великих політичних наративів, хоча самого автора аж ніяк не назвеш апатичною до політики людиною. Але якщо Солженіцин акцентує на питаннях «Звідки взявся ГуЛАГ і чи був він закономірним для радянської системи», то Герлінґ-Ґрудзінський зосереджується на суттєвішому (для в’язня): «Що з цим робити?». На відміну від «системоненависницького», до несмаку пафосного «Архіпелагу» «Інший світ» відлунює радше смутком, а не ненавистю. Саме видання заслуговує всіх похвал. По-перше, чудовий переклад Олеся Герасима і якісна редактура – останнє в нас тепер рідкість. По-друге, ґрунтовна передмова Олександра Бойченка, що дає досить відомостей про біографію автора та його значення для європейської історичної пам’яті. Хоч і в м’якій обкладинці (отже, досить дешеве), видання добре зшите й не розсипається ні після першого прочитання, ні після наступних. Ну, а влучнішого часу для виходу цього перекладу їй не знайти. По-перше, нинішня хитка політична ситуація просто волає про пригадування помилок і жахіть минулого. А по-друге, для молодого покоління (до якого належу і я), для якого Солженіцин – це не глашатай правди, а всього лиш автор кількох нудних томів, ця книга буде хорошою нагодою дізнатися чи пригадати про реалії політичної системи, відголоски якої відчуваються в нашому житті й досі. І з подивом зауважити, наскільки по-людськи можна писати про обставини, в яких не діють традиційні уявлення про добро і зло.
efandy для ZAXID.NET