http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/03/11/074257.html
***
А у цієї війни було стільки шансів не бути
…                
Коли з хребтів проросли хрести –
Світ обійнявся уперше
І побачив, що накоїв.
Тоді дощі стали чорні
І смолою лягли на груди квітів
«Соледат» – кричав хтось
У порожніх вікнах.
«Бог помер» – приклякали люди
Усе одно в молитвах.
«Забери цей страх»  – просили у черевах
Ненароджені діти.
І дні розвіювалися,
Як туман над єдиним небом.
Але ж усе лише почалося,
Бо світ обійнявся уперше…
І від цього тріснув
По берегах, по пустелях і стегнах.
І від цього завмерло
Єдинощасливе серце Творця.
 
Роман Ернста Юнгера "В сталевих грозах" є щоденником-хронікою Першої світової війни, за якою автор не лише спостерігав, не лише проживав її, а й став її героєм. Сотні битв. Десятки важких поранень. Проте Ернсту Юнгеру вдалося стати і переможцем ситуації (не війни), і написати десятки романів, увійти в історію світової літератури, а також прожити 103 роки, що, певно, і є основною відповіддю, чому він  залишив по собі таку безцінну спадщину. В "Сталевих грозах" передає дух та настрій війни, яку він не розглядав, як покарання чи несправедливість, а лише, як сансару, невідворотність, долю. Автор розповідає про те, як війна входить в душу людини, як вона стає частиною існування кожного, як звикаєш до неї і вже й не уявляєш, що колись було по-іншому. "Заповідалась якась глибинна переміна, що була наслідком невизначеної тривалості й найвищої напруги життя на краю безодні. Мінялися пори року, приходила зима, за нею знову літо, а ми все воювали й воювали без кінця. Ми втомились і звиклися з обличчям війни, та саме через цю звичку все бачилося в якомусь приглушеному чужорідному світлі. Навальність її проявів не сліпила. Відчутно було також, що смисл, з яким ми вирушали на війну, зужився і більше не задовольняє. Війна задавала все складніші загадки. Дивний то був час."
Дивний час і тепер у нас, в українців, ми звикли апелювати гаслами, що нічого надзлого не може бути в ХХІ столітті, бо це ж час демократії, а ми – Європа! Самі ж зараз стоїмо на порозі Третьої світової. Навіть тепер, пишучи це, я впевнена, що ніякої Третьої світової не буде (кажуть, таке переконання мають перед кожною великою війною). Також колись була впевнена, що ні я, ні мої діти ніколи не знатимуть, що таке війна. І кожне слово Ернста Юнгера особливо гостро лягає саме зараз на серце, бо знаємо про те, що і наші солдати так само в окопах, і їх так само хтось обстрілює, і їм холодно, і т.д… Ернст Юнгер називає війну "найжорстокішим ремеслом". І ніхто не може  посперечається з тим, чи має автор рацію, коли сам і був пульсуючим серцем війни. Жахаючим є розуміння, наскільки знецінюється життя в час війни. Пригадаймо наші емоції, коли померли перші герої "Небесної Сотні", а як ми реагуємо тепер, коли чуємо про сотні вбитих… Війна – нівелює життя. "Я думав, що мене поцілили в серце, та в очікуванні смерті не відчував ні болю, ні страху. Падаючи, я бачив білу гальку в дорожній глині; її порядок був дуже значущий, необхідний, як лад зірок, і віщував великі таємниці. Він був знайомий і важливіший від бійні, яка мене оточувала."
Історія циклічна. Війна, насправді, триває завжди, просто іноді в неї час загострення, а, іноді, час ремісії. Не знаю, як би сприймався роман Ернста Юнгера, якби не війна в Україні. Проте не можу сказати, що сам текст для мене був надто безжалісним, приймаєш його, скоріше, як документальне кіно. Раджу прочитати цю книгу, вона демонструє війну без надмірного художнього забарвлення, з тверезим розумом та реальною оцінкою ситуації. Навіть тоді, коли Ернст Юнгер знав, що його країна програє війну, коли віддавали останні території, він залишався мужнім та спокійним (?).
Взагалі, літературне життя Ернста Юнгера було неймовірно насиченим та різноманітним (від воєнних хронік до текстів про наркотичні речовини), але це вже зовсім інша історія… Так само, як і Друга світова війна в його житті. Проте в кожної війни, окрім тисячі негативних означень, є одна найжахливіша – безжалісність…  
Христя Венгринюк