Олег КОЦАРЕВ
У чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ» вийшов переклад книжки польського письменника Густава Герлінга-Грудзінського «Інший світ. Совєтські записки». Знаменитого в Польщі й зовсім маловідомого у нас Герлінга-Грудзінського жартома можна назвати «польським Багряним»: адже його книга не менш яскраво, художньо і влучно, ніж «Сад Гетсиманський», розповідає про життя радянських в’язнів часів сталінізму, тільки робить це з польської перспективи.
Герой «Іншого світу» — власне, автор. І складається враження, що він намагається виповісти свою історію без особливого художнього вимислу. Втім, перевірити це немає кому. Герлінг у результаті польської військової катастрофи 1939 року опиняється у СРСР і потрапляє до НКВД після невдалої спроби перетнути радянсько-литовський кордон. Книга зображує поневіряння в’язня ГУЛАГу аж до, відверто кажучи, випадкового його звільнення. Автор то викладає події в міру того, як вони відбувалися, то переходить до каталогізованого зображення ГУЛАГівської дійсності, розповідаючи, наприклад, про лікарні, працю, харчування, співпрацю з адміністрацією тощо.
Одним із, здається, обов’язкових атрибутів «табірної літератури» є іронічна нотка, яка тримається навіть у найтрагічніших моментах (важко, правда, достеменно сказати, які саме моменти тут найтрагічніші — адже загальна атмосфера страждання і безвиході настільки згущена, що дещо вихолощує свій же трагізм, робить його менш акцентованим). Якоюсь мірою це захисна реакція, якоюсь — острах загрузнути в надто гучному викривальному пафосі. Ця характеристика притаманна і книжці Герлінга-Грудзінського. А ще письмо «Іншого світу» напрочуд свіже та яскраве в своїй образності. Після довгого і рівного опису подій, людей, явищ автор раптом розповідає, наприклад, про асоціації, викликані вечірнім промінням, чи про те, як злива відшмагала вулиці міста, якими в’язнів ведуть на етап, робить це красиво й індивідуально. Варто тут відзначити й добрий український текст перекладача Олеся Герасима, без «перекладацьких швів», а ще — велике диво для сучасного вітчизняного книговидання — в «Іншому світі» практично немає «оченяток».
Написана 1950 року, ця книга, звичайно ж, була серед перших зразків «табірної літератури», присвячених «очорненню радянської дійсності». А відтак, особливо важливими були не лише факти і форма твору, а й рефлексії автора з приводу побаченого. Головних міркувань Герлінга-Грудзінського суб’єктивно можна назвати декілька. Передусім — і ця теза лишається ой як актуальною по сьогодні — польський письменник проголошує засадничу неможливість миритися з існуванням держав і режимів, де з людини знущаються за допомогою голоду. Саме тортуру голодом він вважає основою системи ГУЛАГ. Саме через голод, стверджує він, досягалися потрібні економічні показники таборів, реалізовувалися садистичні нахили сильніших, регулювалось усе, що надавалося до регулювання. Роблячи людиною голодною, твердить Герлінг-Грудзінський, можновладці вбивали в ній усе людське. Звідси — і його друга теза: неможливість судити жертв радянського задзеркалля за звичними моральними законами. Причому реалізує він цю тезу по-своєму послідовно, тобто не тільки намагається не роздавати направо і наліво «вироків» тим, хто зламався, але й не бере на себе сміливості їх виправдовувати.
І третя теза, можливо, найдрастичніша — Герлінг-Грудзінський вважає сталінські й гітлерівські табори близнюками, незалежно від методології цих систем чи кількості жертв. Як припускає у передмові Олександр Бойченко, саме через це «Іншому світу» довго не давали дороги на Заході. Надто неприємно було багато кому в щойно здобутому спокої усвідомлювати, що ціною перемоги над нацизмом стало в тому числі й примирення з фактом знущання і винищення в Радянському Союзі мільйонів людей і цілих народів.
А ще, звичайно, «Інший світ» — книга про порятунок, про диво порятунку і щастя порятунку. Поки герой книжки сидів у лагпункті Єрцево, Німеччина напала на СРСР, було укладено пакт Сікорського-Майського, за яким польським в’язням дозволялося вийти на волю і взяти участь у формуванні польських військових частин. Узагалі, про Герлінга табірне начальство хотіло «забути» і не випустити разом з усіма, можливо, через донос. Але ціною виснажливого і більш ніж ризикованого голодування йому вдалося звернути на себе увагу та нарешті звільнитися. Фінальна частина книги розповідає, як відвиклий від волі поляк пробирається до своїх східними районами СРСР серед натовпів евакуйованих, мобілізованих та просто тих, хто блукав вокзалами тих шалених років. І, здається, вся безмежна і гіркувата радість звільнення, весь контраст після років сталінського задзеркалля вміщується в передостанньому абзаці «Іншого світу», котрий варто навести майже повністю, адже герой — у Римі, а війна закінчилася.
«На Piacca Colonna прохолодний передвечірній подмух випростав перехожих, як прибитий посухою до землі житній лан. П’яні американські й англійські солдати йшли тротуарами, розштовхуючи італійців, зачіпаючи дівчат, шукаючи тіні під навісами крамничних вітрин. Під колонадою будинку на розі нуртував чорний ринок. Римські lazzaroni — малі голодранці війни — пірнали між ніг здоровенних негрів в американській формі. Місяць тому закінчилася війна. Рим був вільним, Брюссель був вільним, Осло було вільним, Париж був вільним. ПАРИЖ, ПАРИЖ».